Офіційний сайт Гощанської селищної ради

 

Для людей з порушенням зору - натисніть Ctrl+

 

ГОЩАНСЬКА ГРОМАДА, РІВНЕНСЬКИЙ РАЙОН

І в смутку, і в радості щасливі разом

photo 2023 01 06 12 49 25В одному з порожніх будинків села Глибочок кілька місяців тому оселилась багатодітна сім’я тимчасових переселенців із Нового Айдару. Це Людмила Колмик, її чоловік Михайло та троє доньок – 11-річна Ельвіра, 7-річна Аліна і 3-річна Софійка. Житло для сім’ї надала місцева мешканка Світлана Феофанівна Дембицька. Безкоштовно. Це дім її батьків у якому останні 19 років ніхто не жив. Жінка допомагає багатодітній сім’ї чим може. Забезпечила меблями, яких бракувало, привезла дівчаткам шкільні рюкзаки, іграшки. Але про все по порядку.

До 2018 року Людмила жила в Лисичанську Луганської області. Згодом разом і чоловіком Михайлом переїхала в Новий Айдар. Саме там народилась її наймолодша донька Софійка.  

Вранці 24 лютого Колмики планували їхати до батьків Людмили, які жили в Личисанську. Проте під час телефонної розмови мама вмовила доньку не вирушати в дорогу. На той час ніхто не розумів, що відбувається. Донька прислухалась до прохання матері й залишилась вдома. А буквально через три дні Новий Айдар окупували росіяни.

- Усе відбувалось дуже швидко, - пригадує Людмила. – У місто зайшли російські військові. В Луганськ виїхати ми вже не могли. Зв’язку з батьками також не було. Лише через два тижні я змогла зателефонувати мамі. Тоді я просила її, аби вони з батьком залишали Лисичанськ, бо також можуть опинитися в окупації.  

Спочатку батьки Людмили виїхали з Лисичанська в Бахмут, а відтак – до родичів у Жаврів.

А тим часом Людмила з Михайлом і дітьми жили в окупації. Вони не могли залишити місто, бо це було дуже небезпечно.

У цьому контексті не можу не згадати про недугу Михайла. У  нього рідкісне захворювання Коновалова-Вільсона. Перші ознаки недуги проявились ще 2010 року.

- Я навчався в 50 училищі міста Щастя на автокранівника, - розповідає Михайло. – Буквально за кілька днів до захисту дипломної стався певний інцидент і майстер вдарив мене в область печінки. Після цього я тиждень відчував сильний біль у боку. Звернувся до лікарів. А ще через деякий час почався тремор у руці.

Три неділі Михайло лежав у лікарні Луганська, де лікарі намагались встановити діагноз. Зрештою з’ясувалось, що це вкрай рідкісна недуга і спровокував її саме цей злощасний удар майстра. Хвороба невиліковна і єдине, що може зарадити – це пересадка печінки. Сім’я немає коштів на таку складну операцію, тому чоловік змушений постійно приймати таблетки, які дещо стримують тремор.

Попри недугу Михайло під час окупації був волонтером. Після сильних обстрілів території багатьох матерів із дітьми грудного віку поселили в одному з училищ Щастя. Разом із знайомим він збирав по людям картоплю, моркву, молоко і возив у Щастя. 

На блокпостах розмовляв з окупантами лише українською, хоч загалом спілкується російською. Коли останній раз з товаришем везли продукти в Щастя, то на блокпосту їх попередили, що ні жінок, ні дітей там вже немає. Кілька днів перед тим їх усіх вивезли в невідомому напрямку. Місцеві припускали, що в росію. Проте хлопці таки поїхали в місто. Біля училища вони зустріли рятувальників. Поцікавились, де жінки з дітьми. Ніхто нічого конкретно їм не відповів, але водночас попередили, аби й вони більше не їздили в Щастя, бо можуть не повернутися до дому.

Згодом ситуація в Новому Айдарі дещо змінилась і родина наважилась на виїзд з міста. Їхали через напівзруйновану дамбу. Люди залишали місто масово. Щодня були коридори через які пропускали людей.

- Ми виїжджали 11 липня, – каже Людмила. - Дорогою бачили на обочинах дитячі коляски, речі, іграшки. Усе було розкидано, у крові. Було дуже страшно, особливо за дітей. Але ми знали, що маємо виїхати за межі окупованої території. Там нас зустріли представники Червоного Хреста України.

Так родина Колмик спочатку оселилась з батьками в Жаврові, а згодом переїхала в окремий будинок у Глибочку, де живе

сестра бабусі Галина Дмищук. А от сама бабуся Ліда (нині Доренко) залишилась в окупації.

Сьогодні старша донька Ельвіра навчається онлайн, а через день відвідує школу в Бочаниці. Аліна ходить у школу в Жаврові.

Сім’я отримує гуманітарну допомогу. Хліб Людмила пече сама у хлібопічці, яку дала власниця будинку.

Загалом живуть за рахунок коштів, які держава виплачує внутрішньо переміщеним особам. Це 2 тисячі на дорослого і по три – на дітей. Оскільки чоловік має групу інвалідності, то також отримує 3 тисячі. Проте для сім’ї з п’яти осіб це доволі мізерні кошти.

Через недугу Михайло постійно приймає таблетки Купреніл. Вартість однієї упаковки становить 1200-1300 грн. А на місяць їх потрібно дві. Таблетки стримують тремор тіла і загалом розвиток недуги.

Щоб забезпечити сім’ю всім необхідним Людмила пішла на громадські роботи. Щоправда всього на один місяць. 

Сьогодні сім’я переймається, де взяти дрова для обігріву будинку. Їх запасу вистачить ще на тижня два.

Попри все пережити і побутові турботи сьогодні в мирі та злагоді Людмила та Михайло разом із трьома доньками радіють дахові над головою, власноруч створеному затишку в оселі та невеличкій новорічні ялинці. У пору новорічно-різдвяних свят вони мріють про те, що й всі українці – перемогу України над ворогом. Лише тоді вони зможуть повернутися до свого рідного дому. Тож нехай їхня мрія забудеться якомога скоріше.

 

Корисні посилання

Back to top