Голодні діти в XXI столітті. Нонсенс! Проте вони живуть тут, на Гощанщині, можливо навіть поруч із кимось із вас. Вони страждають від насилля в сім’ї, непосильних фізичних навантажень. Вони потребують допомоги і турботи. І якщо рідні люди не можуть їм цього забезпечити, тоді місію порятунку виконують абсолютно сторонні люди.
Вікторіє, ви з чоловіком були першими в області, хто наважився стати патронатною сім’єю. Що спонукало вас ухвалити таке рішення?
- Наважитися було дуже важко. Я розуміла відповідальність і лише приблизно здогадувалась про можливі потенційні проблеми. Було багато страхів, вагань. Зрештою я зрозуміла, що мій страх позбавляє знедолених дітей нехай навіть маленької частинки щастя. Тому й вирішила спробувати. Спробувати! Остаточне рішення ухвалила вже після завершення першого терміну патронату. Воно було позитивним і вже безповоротним.
Скільки випадків патронату було за ці три роки і скільки дітей перебували під вашою опікою?
- Останніх шість місяців у нас перебуває новонароджений хлопчик. Це другий випадок, коли ми опікуємося новонародженою дитинкою. Загалом було 7 патронатних випадків і 11 дітей. Одночасно в нас найбільше перебувало 3 діток.
Скільки загалом часу відводиться на патронат?
- Під опікою патронатної сім’ї діти перебувають від 3 до 6 місяців. За виключенням одного щасливого випадку всі діти перебували в нашій сім’ї максимальний термін.
А що це за щасливий випадок був?
- Тоді дитинка була в нас три місяці. За цей час мама відмовилась від алкоголю на користь своєї дитини і фахівці Служби у справах дітей повернули її в сім’ю.
Діти з яких сімей потрапляли до вас за цей час?
- Кожен випадок абсолютно різний і не схожий один на одного. Під патронат потрапляють діти сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах. В основі цих обставин лежить зловживання батьками, або одним із батьків алкоголем, низький рівень матеріального та фінансового забезпечення тощо.
У якому стані потрапляють до вас дітки?
- Кожен новий випадок – це щоразу невідомий психологічний стан дітей. Єдине, що їх об’єднує – це важкий життєвий досвід, травмована психіка.
Зазвичай діти дуже налякані. Вони не йдуть на контакт, замкнуті в собі, плачуть. Бували випадки нетримання сечі, калу. Діти можуть прокидатися вночі, кричати. Коли запитуєш їх про причину, то вони нічого не можуть згадати, пояснити. Це все наслідки їхнього попереднього життя, психологічні травми і страхи, які їх переслідують у снах.
Що найбільше вразило вас за цей час?
- Коли діти вже адаптуються до життя в нових умовах, починають відкриватися, то розказують про всі ті жахливі випробування, які їм довелось пережити. Найбільше вражає байдужість батьків, безвідповідальність. А ще вражає скільки горя і скільки нещасть може винести дитина. Ці діти дуже травмовані, але дуже сильні.
Коли ти маєш своїх дітей і прагнеш зробити для них все, що в твоїх силах, а поруч є діти, життя яких і життям не назвеш, то стає дуже боляче. Але цей біль дає сили й надалі ділитися своєю любов’ю з дітьми, які раніше ніколи її не відчували.
Пам’ятаєш перший випадок патронату?
- Звісно. Уперше ми взяли двоє дуже травмованих діток – 5-річну дівчинку і півторарічного хлопчика. Вони не знали своїх біологічних батьків і тому сприйняли мене як маму. Вони просто вимагали, щоб я була їхньою мамою і страшенно ревнували мене до моїх власних дітей, агресивно ставились до них.
Якось я тримала хлопчика на руках і до нас підійшла моя семирічна донька. Вона притулилась до мене, обійняла. Хлопчик так сильно вчепилася руками у волосся доньки, що заледве не вирвав його.
Він діяв так само, як пташеня зозульки в чужому гнізді, з якого намагається викинути рідних пташеням. Це щось те саме. Я не готова була до цього. Було дуже важко. Мої діти були готові ділитися своєю мамою, але не були готові до таких ситуацій.
У дівчинки були часті істерики і вона постійно просила їсти. Але коли вона переїдала, то спрацьовував блювотний рефлекс. Я пояснювала їй, що вона поїсть чуть пізніше, бо інакше болітиме животик. Тоді вона починала плакати, кричати, падати на підлогу, зубами рвати на собі одежу. Це було страшно.
«А я не ляжу спати голодна?» - питала вона впродовж першого місяця і постійно носила прив’язані до рук пакетики з печивом чи фруктами. З ними лягала спати і під подушкою у неї також мала бути їжа.
За місяць діти від’їлися, відчули себе в безпеці, стали менш агресивними, істерики припинилися. Вони навчилися ділити мене з моїми дітьми і називати мене тіткою Вітою. До закінчення терміну патронату це вже були зовсім інші діти.
Який із семи випадків був найскладнішим?
- Випадок з трьома дітьми. Найстаршій дівчинці було 12 років. З 10-річного віку вона доглядала за своїми меншими братиком і сестричкою. Мама зловживала алкоголем і на той час вже жила з іншим чоловіком. Обов’язки дівчинки були зовсім не дитячі. Вона носила воду з криниці, прала речі з чотирьох дорослих і трьох дітей.
Дівчинка розказувала, як вона приходила зі школи, а діти плакали, бо хотіли їсти. Вона готувала їжу, більшу частину якої забирали дорослі. Дітям залишали лише дуже малі порції. Вона дуже хотіла вчитися, але часу на навчання не було, бо левова частка роботи до дому лягала саме на її дитячі плечі. Їй доводилось навіть вигрібну яму вичищати. І це при тому, що в будинку жило четверо дорослих. Діти впродовж півроку мали педикульоз. Це знали всі. Знали про це і в школі, але ніхто нічого не робив. Батьки не лікували, а в школі про це замовчували, бо боялися втрати трьох учнів. Дівчатка просто остригала одна одній волосся. Вони думали, що так вони зможуть позбутися педикульозу.
З дітьми жила ще бабуся. Доля в неї також була непроста. Бабуся мала психологічні розлади, перебувала на обліку в психіатра, але це була єдина добра душа, яка жаліла діток, намагалась доглядати за ними. За це її неодноразово били інші дорослі і тоді в бабусі починалися приступи, сильний тремор тіла. І все це бачили діти.
Ситуація ускладнилася, коли з в’язниці повернувся дідо, який відбував покарання за вбивство зятя, батька дітей. Він почав домагатися до дівчинки, розбещувати її. Тоді вона сама звернулася за допомогою.
Діти росли в жахливій емоційній атмосфері, були сильно травмовані. Дівчинка пам’ятала вбивство свого батька. На той час їй було всього 4 роки.
Після в’язниці дід сказав внукові, що вбив його батька і його вб’є. Щоб сходити в туалет хлопчикові потрібно було проходити через кімнату діда, але він настільки його боявся, що терпів поки дідо не вийде з кімнати. То був найскладніший випадок.
Що допомагає вивести цих дітей із стану стресу?
- Насамперед потрібен час. Коли дитина опиняється в спокійній, комфортній атмосфері, розуміє, що в неї є їжа і нічого їй не загрожує, то поволі починає виходити із стресового стану, спілкуватися.
Насправді діти дуже швидко приходять до норми. Любов і турбота перекриває все що вони пережили. Вони пам’ятають все, але намагаються не згадувати. Вони починають гратися, бігати. Вони знову стають дітьми. А коли приходять до мене, то в них погляд дорослої людини, яка пережила не одне випробування.
Що відбувається з дітьми після закінчення терміну патронату?
- Усі діти, які були в мене під опікою, або усиновлені, або виховуються в будинках сімейного типу. Одного хлопчика повернули мамі. Це той щасливий випадок про який я розказувала.
До кого ти звертаєшся за порадами в разі потреби?
- І за порадами, і за допомогою завжди звертаюся до фахівців Служби у справах дітей Гощанської селищної ради. У них великий досвід роботи і вони завжди знаходять мудрі рішення навіть у найскладніших, здавалося б безвихідних ситуацій. Це начальниця відділу Оксана Кухман і головна спеціалістка Інна Власюк.
А що б ти порадила людям, які можливо розмірковують над тим, аби створити патронатну сім’ю?
- Сьогодні я розумію, що мій страх перед ухваленням рішення про створення патронатної сім’ї був зайвим. Немає нічого такого з чим би я не могла справитися. А з досвідом стає ще легше. Тому, якщо в когось є навіть найменше бажання створити патронатну сім’ю, то треба це зробити. Подумайте лише, скількох дітей ви зможете обігріти, нагодувати, зробити щасливими, або ж загалом врятувати від найгіршого розвитку ситуації.
Звідки ти черпаєш силу, життєву енергію?
- Я знайшла себе в цій місії, зрозуміла свою роль в цьому житті. На жаль патронатних сімей наразі є не так багато, а дітей, які потребують реабілітації після пережитих життєвих трагедій, не меншає.
Коли я бачу як змінюються діти, їхній погляд, то у мене крила виростають. Мене підтримує мій чоловік, мої діти. Вони і є тим джерелом енергії, яка допомагає мені робити щасливими інших дітей. Такий от взаємний обмін життєвої енергії.
